Відновлення громади — це зовсім не про інфраструктуру, бюджет чи звітні цифри. Це більше про людей, які беруть участь у прийнятті рішень і формують майбутнє власних громад. Для ГО «Нова Енергія» було важливо почути, як жителі переживають трансформації всередині своїх громад і чи починають вони відчувати, що їхній голос має вагу.

Сьогодні ми розповімо історію мешканки Чупахівської громади — Марго. Вона не прагне публічності, але її досвід найкраще демонструє те, заради чого працює наша команда: коли жителі залучені і мають можливість впливати –  відновлення стає справедливим.

Коли команда ГО «Нова Енергія» приїхала до Чупахівки провести перші заходи щодо інклюзивного відновлення, ми побачили багато учасників — можливо, дещо скептичних або втомлених. Але однією з перших, хто вирізнявся, була Марго.

Вона була схожа на світлячка у темряві: активна, допитлива, відкрита. Попри те, що Марго ще дуже молода, і вдома на неї чекали діти — донька (2,9 років) та син (1,6 років), — вона знайшла час і прийшла. І не просто прийшла: вона буквально «запалювала» аудиторію. Найяскравіший момент, який особливо запам’ятався команді, стався під час вручення призів активним учасникам. Марго отримала екологічні олівці, на кінці яких — насіння рослин. Замість того, щоб забрати їх собі, вона зробила щось несподівано тепле: поділилася з усіма присутніми.

Ми не могли не скористатися нагодою поспілкуватися з Марго ще раз і познайомити з нею вас — нашу аудиторію. 

Марго розповіла, що повномасштабна війна застала її з чоловіком у Харкові, де вони жили з 2013 року. Ранок 24 лютого вона пам’ятає дуже добре: прокинулася від сильного гуркоту й спершу подумала, що це сусід завів гучну машину. Але звук не припинявся. Вона підійшла до вікна — і те, що побачила, не піддавалося логіці. Погляд у бік Фельдман Екопарку, Чугуєва та фізико-технічного факультету університету Каразіна, який був поруч, лише посилив тривогу.

«Я подумала, що, можливо, в університеті вибухнув реактор, на якому студенти робили експерименти. Розбудила чоловіка — але і він нічого не міг зрозуміти», — згадує Марго.

За кілька хвилин зателефонував сусід і вимовив фразу, яка, за її словами, «поділила життя на “до” і “після”»:

«Почалась війна. Ми виїжджаємо. Ви що будете робити?»

У перші години Марго спостерігала з вікна те, що не забуде ніколи: кільцева дорога на Бєлгород стояла в заторі, якого вона не бачила за всі роки життя в Харкові; на заправках — порожні полиці, у магазинах — черги; іноземні студенти бігли з валізами, «наче у фільмі». Попри очевидну небезпеку, вони з чоловіком ще певний час переконували себе, що це ненадовго.

Перший справжній страх прийшов тоді, коли, прогулюючись вулицею Перемоги, вони почули сильний удар — земля здригнулася. Пізніше стало відомо, що ракета впала на Клочківській.

У Харкові вони залишалися ще десять днів. За цей час бачили, як горіли Деркачі, як зовсім поруч гинули люди. Сусіди стали майже родиною — трималися разом, підтримували одне одного.

Коли вони вирішили виїжджати, дорога виявилася не менш небезпечною. До Полтави добиралися цілий день. Марго згадує покинуті вздовж траси авто, розбиті машини, речі, залишені просто на узбіччі:

«Картина, яку, сподіваюся, більше ніколи не доведеться бачити».

Лише побачивши блокпост у Чупахівці, знайомі обличчя, своїх людей — вона вперше за довгий час видихнула.

6 березня вони повернулися до батьківської хати. Але вже того ж дня знову почалися авіа обстріли. Батьки просили їх їхати далі, але Марго каже:

«Ми не могли їх покинути. Або всі разом, або ніхто».

Поступово з чоловіком почали допомагати іншим: привозили продукти, вручну розвантажували гуманітарні вантажі, намагалися роздати все за два-три дні — боялися, що буде новий удар, а люди залишаться без їжі. Марго згадує, що тягала важкі коробки, хоча дівчата сварили її:

«Казали, що мені ще народжувати».

І, як виявилося, — недарма: згодом Марго дізналася, що вагітна.

Попри всі загрози та невизначеність, сім’я вистояла. І сьогодні Марго ділиться з нами сокровенним.

«Мрію, щоб ми всі мали підстави для гордості: щоб наша громада ставала більш значущою, впізнаваною, поважною.

Щоб при згадці про нас, нас ставили в один ряд із європейськими містечками: чисті вулиці, визначені місця для смітників в кожному селі, велодоріжки, сучасна інфраструктура, робочі місця з гідними зарплатами.

Хочеться, щоб сюди прагнули приїхати — а не виїхати».

Її історія — приклад того, як людина від особистих переживань та досвіду війни переходить до активної дії в розвитку своєї громади. До участі у зустрічах та консультаціях в межах проєкту Марго не була залучена раніше — і причина цьому проста: відсутність практики діалогу між мешканцями та тими, хто ухвалює рішення.

«Мені було дивно, що місцева влада запитує нас. І не формально — а справді слухають. Це вперше, коли я побачила: думка людей потрібна».

Це — ключова мета інституційного зміцнення: не просто зібрати інформацію, а включити людей у процес формування пріоритетів.

Такі історії — найкраще підтвердження того, що зміни вже почалися.

Матеріал підготовлений у межах Проєкту «Імпульс», що реалізовується Міжнародним фондом «Відродження» та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження», Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії та Уряду Швеції